Продовження інтерв’ю з головою Київської обласної організації партії “За Україну!” Євгеном Жовтяком.

Євгене Дмитровичу, в першій частині нашого інтерв’ю Ви говорили про те, що внаслідок дії виборчого закону, який передбачає вибори за закритими виборчими списками місцеві ради фактично перетворилися на організовані злочинні угрупування, які цікавляться тільки розподілом у своїх приватних інтересах майна, землі і бюджету територіальних громад. Але ж Ви були народним депутатом України, коли приймався такий виборчий закон. Отже, несете відповідальність за наслідки…

Жовтяк Євген Дмитрович: Я не тільки передбачав саме такі наслідки виборів за закритими виборчими списками партій і застерігав від прийняття такого виборчого закону своїх колег по парламенту, але й вніс до Верховної Ради України альтернативний проект Виборчого Кодексу, за яким не партійні боси, а виборці формували б остаточний список депутатів як місцевих рад, так і Верховної Ради України. На жаль, моя пропозиція не була підтримана більшістю Верховної Ради… Той закон, який прийняла Верховна Рада, вважався панацеєю від купівлі мажоритарних виборчих округів «за продуктові набори для малозабезпечених виборців”. І така купівля справді була масовим явищем.

Але ж Ви тричі вигравали на одному і тому ж мажоритарному виборчому виборчому окрузі, не роздаючи пайків…

Жовтяк Євген Дмитрович: Ваша правда. Але правда також і в тому, що з кожними виборами виборчих округів, що голосували за програму і особистість кандидата у депутати, а не за продпайки чи гроші, ставало все менше. Все більше до Верховної Ради проходило мажоритарників, які ніколи, ні до виборів, ні після виборів жодного разу не були на ”своєму” окрузі. Просто передали туди мішок грошей, натомість отримавши ”вираз народної довіри” у вигляді депутатського мандата.

Мені просто повезло із виборцями – жоден з таких покупців мандатів не ризикнув приїхати зі своїм мішком грошей на Ірпінсько-Києво-Святошинський виборчий округ і спробувати собі їх купити. Більше того, за три скликання я не записав у свою виборчу програму кандидата у народні депутати жодної обіцянки вирішити якусь місцеву проблему , бо це не входить до повноважень народного депутата. І я вдячний своїм виборцям за розуміння того, які питання входять до компетенції народного депутата, а які – до компетенції міського голови чи голови райдержадміністрації.

То Ви й не займалися проблемами своїх виборців?

Жовтяк Євген Дмитрович: Навпаки. Жоден народний депутат не провів більше особистих прийомів виборців і не вирішив більше питань ніж я. Правда, багато проблем, з якими приходили люди, але вирішення яких є виключною компетенцією міських і сільських голів, так і не були ними вирішені. На жаль, народний депутат не має повноважень поміняти некомпетентного міського голову на компетентного. Це можуть зробити лише самі виборці на чергових, або позачергових виборах. Але я, як народний депутат, займався не лише проблемами окремих виборців, але й питаннями всієї спільноти. Наприклад, весною 1998 року, я, будучи заступником голови бюджетного комітету Верховної Ради України, подав, розроблений мною, проект Закону України ”Про бюджетну систему України”. Запропонована мною в цьому законопроекті концепція бюджетної реформи лягла в основу Бюджетного Кодексу, розробленого бюджетним комітетом. В рік, коли Бюджетний Кодекс вступив у силу, бюджети Ірпеня і Києво-Святошинського виросли на 30% і всі подальші роки вже не зменшувалися. Це конкретні десятки мільйонів гривень, які я, народний депутат України Євген Жовтяк приніс своїм виборцям. Це документальний факт, який можуть первірити всі бажаючі. Якщо виборці Ірпеня чи Києво-Святошинського району цього радикального збільшення бюджету не відчули у вигляді покращення тих послуг, які повинна їм надавати міська чи районна влада, це є підставою задуматися про компетентність тодішнього керівництва міста чи району. А за одне і перевірити, чи не балотуються вони кудись знову.

Інший приклад. Ви знайдете не багато депутатів, які добивалися того, щоб щороку у Державному Бюджеті України на об’єкти на їхньому виборчому окрузі за їхньою пропозицією виділялося десь мільйон гривень. Зокрема, це школи в Києво-Святошинському районі та поліклініка в Ірпені. Сьогодні один дрібний шахрай в Ірпені розказує, що поліклініка на 90% збудована завдяки йому і називає різні міфічні прізвища посадовців, які ”давали” гроші на цю поліклініку. А істину легко перевірити. І вона полягає в тому, що з 1998 до 2005 року (час, коли я був народним депутатом від Ірпеня) з Державного Бюджету України на будівництво Ірпінської поліклініки не надходило інших коштів, окрім тих, які за моєю письмовою пропозицією затвердила Верховна Рада України. Всі ці роки проект бюджету, який надходив до Верховної Ради України від Кабінету міністрів України витрат на таке будівництво не пропонував. Отже, жоден чиновник не причетний до того, що такі витрати, після розгляду моїх пропозицій до проекту Державного бюджету України, там з’являлись і ставали Законом. Як ці кошти потім були використані місцевими шахраями хай ірпінчани судять самі. Фактом є лише те, що поліклініка не працює до цього часу. Хоча за ці роки у територіальної громади Ірпеня вкрадено сотні гектарів землі і лісу. Продаж лише одного гектара з аукціону дозволяв збудувати і обладнати ще одну таку поліклініку (А сто гектарів дали б громаді сто таких об’єктів!). Це до питання, чи треба громаді чесну і дієву владу.

Але для того, щоб місто розвивалося, треба, щоб влада не лише не крала, але й уміла щось робити.

А як ви ставитеся до ідеї винесення обласних установ з міста Києва і створення обласного центру на території Київської області? Серед міст-претендентів на те, щоб стати обласним центром називають і Ірпінь, від якого Вас двічі обирали народним депутатом України

Жовтяк Євген Дмитрович: Обласний центр Київщині справді потрібний. Така необхідність випливає з положень Конституції України, яка чітко розмежовує Київ і Київську область дві різні адміністративно-територіальні одиниці. Перебування адміністративних органів однієї адмінтеродиниці на території іншої суперечить Конституції і створює багато непорозумінь. Та найголовнішим є те, що таке перебування створює ду4же багато незручностей для жителів Київщини. Адже різні організації і установи Київської області знаходяться в різних частинах міста – і на Оболоні, і на Куренівці, і на Лук’янівці, і на Хрещатику, і на Печерську, і на Подолі, і на лівому березі. Житель Київщини, якому треба за один день відвідати кілька обласних установ просто фізично не зможе цього зробити. Отже змушений буде не один день долати багатокілометрові відстані, щоб вирішити якісь питання. У 2005-2006 роках, коли я працював головою Київської облдержадміністрації, ми пов’язували вирішення питання створення обласного центру Київщини з будівництвом нової окружної дороги. За рік роботи ми зосередили в своїх руках ресурсів вартістю понад 20 мільярдів доларів. І чітко уявляли собі як ці ресурси області примножити. Отже у планах було і будівництво дороги. і мостів через Дніпро, і обласного центру в місці, яке було б найзручнішим для всіх жителів Київщини. Все робилося для того, щоб ці будівництва приносили бюджету Київщини нові доходи.

Для прикладу, нова окружна дорога мала пройти по місцях, де земля ще здебільшого перебувала у державній чи комунальній власності. Отже, продаж з аукціонів прилеглої до дороги землі під будівництво заправок, станцій технічного обслуговування автомобілів, підприємств, складів, придорожніх магазинів, ресторанів, готелів мав принести бюджету розвитку області чималі додаткові доходи. Після мого незаконного звільнення нове керівництво області під гучну рекламу про наміри будувати окружну дорогу роздало у приватні руки ці землі. І тепер держава має викуповувати ці приватні землі, щоб розпочати будівництво дороги. А це мільярди додаткових витрат для бюджету. А ми ж планували, що це будівництво принесе громаді області лише додаткові доходи.

На жаль, на сьогодні ресурси вартістю понад 20 мільярдів доларів розкрадені. Тому для Київської області і будівництво дороги і створення обласного центру на сьогодні є нереальним.

Що ж стосується Ірпеня, як міста-кандидата на те, щоб стати обласним центром, то як варіант, таку пропозицію можна розглядати. Але подібне рішення має ухвалюватися з широким громадським обговоренням і за результатами місцевого референдуму. Перенесенню обласних установ до Ірпеня має передувати повна реконструкція всієї інфраструктури міста (тут я маю на увазі місто обласного значення Ірпінь, до складу якого входять селища Ворзель, Гостомель, Коцюбинське) – заміна аварійних тепломереж та каналізації, забезпечення жителів якісною питною водою, капітальний ремонт існуючих і будівництво нових доріг, вирішення житлових проблем жителів міста, будівництво шкіл, лікарень, дитячих садків, тощо. Якщо така “плата” буде запропонована жителям міста, я думаю, що на референдумі вони мали б підтримати ідею стати обласним центром. Якщо ж на аварійну інфраструктуру міста будуть намагатися “повісити” десятки нових об’єктів, це може призвести до того, що додаткові незручності для жителів (частіші пориви трубопроводів, транспортні затори, перенагрузка шкіл, лікарень) будуть переважати безсумнівні плюси обласного центру (додаткові робочі місця, зростання доходів бюджету і т.п.).

А як Ви ставитесь до ідеї П. Мельника про позбавлення міста Буча статусу міста, позбавлення селищ Ворзель, Гостомель, Коцюбинське статусу селищ та включення їх до складу міста Ірпеня, як частини його території?

Жовтяк Євген Дмитрович: Я вважаю, що внісши такий проект до Верховної Ради України Петро Володимирович продемонстрував не лише своє зневажливе ставлення до громад Ірпеня, Бучі, Ворзеля, Гостомеля, Коцюбинського, а й повне незнання українського законодавства і Європейської Хартії місцевого самоврядування. Згідно з цивілізованими нормами, які гарантують права місцевого самоврядування, жоден чиновник чи депутат не має права вирішувати подібні питання за спиною територіальної громади. Маєш ідеї – іди до людей і пояснюй, яке покращення їхнього життя принесуть твої ідеї. І тільки після того, як на референдумі жителі Ірпеня, Бучі, Ворзеля, Гостомеля, Коцюбинського(кожна громада окремо!) підтримають твою ідею – маєш право вносити пропозицію до Верховної Ради чи Кабінету міністрів України.

І все таки, Євгене Дмитровичу, чому так погано працює влада і в центрі і на місцях? Вони що, зовсім не вміють працювати?

Жовтяк Євген Дмитрович: Навпаки, вони працюють наполегливо і дуже ефективно. Питання лише у спрямованості цієї роботи. А вона спрямована виключно на власні кишені. До влади, за рідкими винятками, на всіх рівнях прийшли пройдисвіти, які розглядають посаду чи депутатський мандат виключно як джерело особистого чи кланового збагачення. За останні роки майже вся земля і майно як загальнодержавної власності, так і власності територіальних громад перейшли у приватні руки, а до бюджетів від цих операцій нічого не потрапило. А що робиться з бюджетами. В останні роки правління Кучми “відкати” при закупівлі товарів робіт послуг за бюджетні гроші досягли 30-40 відсотків. Тобто, вибирався не той постачальник, чи виконавець робіт який запропонує найкращі товари, роботи, послуги за найнижчою ціною, а той, який незалежно від ціни, був готовий “принести в торбі” розпоряднику бюджетних коштів 30-40 відсотків від ціни товару ще до отримання плати з бюджету. Переміщення Київщини за один рік у 2005-2006 рр. з 9 на 1 місце серед областей України за показниками соціально-економічного розвитку при моєму керівництві ОДА завдячує в тому числі тому, що ми краще ніж інші області викорінювали явище “відкатів” з бюджетної сфери нашої області. У 2009 році уряд Юлії Тимошенко і БЮТівська більшість у місцевих радах Київщини довели розмір “відкатів” до 50 відсотків. Здавалося б далі нікуди! Але підприємці, яким доводилося звертатися до влади з пропозицією постачання товарів, робіт, послуг кажуть що сьогодні “відкати” злетіли до 70%. Це означає що лише 30% зароблених важкою працею українським народом і сплачених у вигляді податків коштів потрапляє їм назад у вигляді послуг, які надає їм держава та місцеве самоврядування, а 70% незаконно потрапляє до кишень чиновників, міських голів і депутатів.

А як побороти це явище?

Жовтяк Євген Дмитрович: Лишень обравши до влади чесних людей. Наші люди повинні нарешті зрозуміти, що людина, яка крала раніше вже ніколи не перестане красти. І не має значення, розпочинала вона красти з шапок чи з газових мільярдів. Їхня сутність однакова. Просто у них були різні стартові можливості.

Отже на виборах треба обирати не тих хто за крадені гроші виготовив найкращу рекламу, а тих, кого знаєте по їхніх добрих справах, зрештою, тих хто все життя прожив поряд з вами і ніколи не крав.

Ви справді вірите в те, що корупцію і казнокрадство можна подолати?

Жовтяк Євген Дмитрович: Я точно знаю, що корупцію і казнокрадство можна звести практично до нуля. Але не тими методами, що застосовуються сьогодні. Справа в тому, що існує такий парадокс – суспільство в цілому, як єдиний організм, корупцію однозначно засуджує. Але це суспільство складається з трьох видів індивідуумів: 1) тих, хто ніколи, за жодних обставин, навіть при найсприятливіших умовах, не вкраде і не візьме хабара; 2) тих, хто при сприятливих умовах візьме, але йому ще довго буде по-справжньому соромно; 3) тих, що візьмуть завжди, при найменшій можливості.
При цьому індивідууми з першої групи переконані, що більшість людей такі ж чесні, як і вони. Тому щиро дивуються – чому ті, що при владі, досі не здолали корупцію, замінивши окремих злісних корупціонерів на людей чесних.
Індивідууми з другої групи вважають, що соромно всім, хто краде або бере хабарі, отже боротися з цим явищем треба, широко висвітлюючи кожний факт казнокрадства чи корупції.
І, нарешті, індивідууми з третьої групи вважають, що крадуть і беруть хабарі всі – а перші та другі лише прикидаються чесними або сором’язливими.
На жаль, співвідношення цих трьох груп у сьогоднішній владі не на користь чесних чи сором’язливих. Адже, якщо хтось чесно каже, що він ніколи не брав, це ще не показник того, що він належить до групи чесних. Можливо, причина лише в тому, що не давали, або не було можливості. Існування цих груп – факт незаперечний.
А тепер скажіть, чи можна подолати корупцію в якомусь конкретному районі, якщо так збіглося, що голова адміністрації, голова суду і прокурор району є представниками третьої групи, а раніше не крали, бо не було можливості? Навіть, якщо всі інші жителі району, включно з начальниками міліції і служби безпеки, люди чесні? Отож…
Звідси висновок, що боротися з корупцією і казнокрадством, cпираючись на окремих індивідуумів, можна і треба, але подолати її лише такими методами неможливо. Треба опиратися на все суспільство, яке, як організм, засуджує це явище. Головний метод – введення прозорих процедур, які не допускають вибору для чиновника: або так, або так.
Якщо, для прикладу, у Земельному Кодексі буде можливість передавати землю під комерційне використання або через аукціон, або за красиві очі – аукціонів ніколи не буде. Прихильники аукціонів будуть просто витіснені із влади як чужорідне тіло. Моє незаконне звільнення – яскраве підтвердження цього.

За матеріалами - персонального сайту Жовтяка Євгена Дмитровича.